«Основні принципи ставлення Руської Православної Церкви до інослав'я»

1. Єдність Церкви та гріх людських розділень 

1.1. Православна Церква є істинною Церквою Христовою, створеною Самим Господом і Спасителем нашим, Церквою, утвердженою і сповненою Духом Святим, Церквою, про яку Сам Спаситель сказав: «Створю Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її» (Мф. 16, 18). Вона ― Єдина, Свята, Соборна (Кафолічна) та Апостольська Церква, що зберігає та подає Святі Таїнства у всьому світі, і є «стовпом та утвердженням істини» (1 Тим. 3, 15). Вона несе повноту відповідальності за поширення Істини Христового Євангелія, як і повноту влади свідчити про «віру, одного разу подану святим» (Іуд. 3).

1.2. Церква Христова одна і єдина (св. Кипріан Карфагенський. «Про єдність Церкви»). Основою єдності Церкви, як Тіла Христового є те, що в неї один Глава ― Господь Ісус Христос (Єф. 5, 23), і діє один Дух Святий, Який животворить Тіло Церкви і єднає усіх її членів з Христом як з її Главою.

1.3. Церква є єдністю «нової людини у Христі». Втілившись і ставши людиною, Син Божий «знову розпочав довгий ряд людських істот» (св. Іриней Ліонський), започаткувавши новий, благодатний народ, духовне потомство Другого Адама. Єдність Церкви є вищою за будь-яку людську та земну єдність, вона подається Богом як досконалий і божественний дар. Члени Церкви об'єднані у Христі Ним Самим, об'єднані, як виноградні лози, вкорінені в Ньому і зібрані в єдність вічного і духовного життя.

1.4. Єдність Церкви долає бар'єри та межі, у тому числі расові, мовні, соціальні. Благовістя спасіння належить проголошувати всім народам, щоб привести їх в єдине лоно, об'єднати силою віри, благодаттю Святого Духа (Мф. 28, 19-20; Мк. 16, 15; Діян. 1, 8).

1.5. В Церкві долається ворожість та відчуженість, звершується єднання в любові розділеного гріхом людства за образом Єдиносущної Трійці.

1.6. Церква ― єдність Духу в союзі миру (Єф. 4, 3), повнота і безперервність благодатного життя і духовного досвіду. «Де Церква, там і Дух Божий, і де Дух Божий, там і Церква і всяка благодать» (св. Іриней Ліонський. «Проти єресей». Книга 3. гл. XXIV). У єдності благодатного життя полягає основа єдності і незмінності церковної віри. Завжди і незмінно «повчає Дух Святий Церкву через посередництво святих отців та учителів. Кафолічна Церква не може мати погрішностей чи помилятися і звіщати неправду замість істини: бо Дух Святий, Який завжди діє через отців та учителів Церкви, які вірно служать їй, оберігає її від будь-якої омани» (Послання Східних Патріархів).

1.7. Церква має вселенський характер ― вона існує у вигляді різних Помісних Церков, але єдність Церкви при цьому аніскільки не зменшується. «Церква, осяяна світлом Господнім, на весь світ поширює проміння своє; але світло, що повсюди розливається, одне, і єдність тіла залишається неподільною. Всією землею вона простягає гілки свої, обтяжені плодами; щедрі потоки її течуть у далекі простори ― при цьому глава залишається одна, одне начало, одна мати, багата достатком плодотворіння» (св. Кипріан Карфагенський. «Про єдність Церкви»).

1.8. Єдність церковна перебуває в нерозривному зв'язку з Таїнством Євхаристії, в якому вірні, причащаючись Єдиного Тіла Христового, дійсно й істинно єднаються в єдине і кафолічне тіло, в таїнстві любові Христової, в преображаючій силі Духа. «Якщо "всі від одного хліба причащаємося, ― всі одним є тілом (1 Кор. 10, 17), бо Христос не може бути розділеним. Тому й тілом Христовим називається Церква, а ми ― окремі члени, згідно з розумінням апостола Павла (1 Кор. 12, 27)» (св. Кирил Олександрійський).

1.9. Єдина Свята Соборна Церква є Церквою Апостольською. Через боговстановлене священство дари Святого Духа подаються вірним. Апостольське преємство ієрархії від святих апостолів є основою спільності і єдності благодатного життя. Відступ від законного Священоначалія є відступом від Духа Святого, від Самого Христа. «Всі наслідуйте єпископа, як Ісус Христос ― Отця, а пресвітерство ― як апостолів. Дияконів же шануйте як заповідь Божу. Без єпископа ніхто нехай не чинить нічого щодо Церкви. Де буде єпископ, там має бути й народ, так само, як де Ісус Христос, там і кафолічна Церква» (cв. Ігнатій Антіохійський. Смирн. 8).

1.10. Тільки через зв'язок з конкретною громадою здійснюється для кожного члена Церкви спілкування з усією Церквою. Порушуючи канонічні зв'язки зі своєю Помісною Церквою, християнин тим самим пошкоджує свою благодатну єдність з усім тілом церковним, відривається від нього. Будь-який гріх у тій чи іншій мірі віддаляє від Церкви, хоч і не відлучає від неї повністю. Згідно з розумінням Древньої Церкви, відлучення було виключенням з євхаристичного зібрання. Але приймання в церковне спілкування відлученого ніколи не здійснювалося через повторне Хрещення. Віра в незгладимість Хрещення сповідується в Нікео-Царгородському Символі віри: «Сповідую єдине Хрещення на відпущення гріхів». 47-е апостольське правило говорить: «Якщо єпископ чи пресвітер знову охрестить людину, яка має істинне Хрещення … такого позбавляти сану».

1.11. Цим Церква свідчила, що відлучений зберігає «печать» приналежності до народу Божого. Приймаючи назад відлученого, Церква повертає до життя того, хто вже був хрещений Духом в одне Тіло. Відлучаючи від спілкування свого члена, який був позначений нею в день його Хрещення, Церква сподівається на його повернення. Відлучення Церква розглядає саме як засіб духовного відродження відлученого.

1.12. Впродовж віків заповідь Христа про єдність неодноразово порушувалася. Всупереч богозаповіданій кафолічній однодумності та одностайності в християнстві виникли різнодумства і розділення. Церква завжди суворо та принципово ставилася як до тих, хто виступав проти чистоти спасительної віри, так і до тих, хто привносив у Церкву розділення та смуту: «Чому у вас розбрат, обурення, незгоди, розділення та протиборство? Чи не один у нас Бог і один Христос, і один Дух благодаті, поданий вам, і єдине звання у Христі? Навіщо ми роздираємо і розриваємо члени Христові, повстаємо проти власного тіла, і навіть до такого доходимо безумства, коли забуваємо, що ми один одному члени» (св. Климент Римський. Послання коринфянам. 1. 46).

1.13. Впродовж християнської історії від єдності з Православною Церквою відокремлювалися не лише індивідуальні християни, але й цілі християнські спільноти. Деякі зникли в ході історії, інші ж збереглися впродовж століть. Найбільш суттєві розділення першого тисячоліття, які збереглися досі, сталися після неприйняття частиною християнських громад рішень III та IV Вселенських Соборів. Внаслідок цього у відокремленому стані опинилися Ассирійська Церква Сходу, дохалкидонські Церкви ― Коптська, Вірменська, Сиро-Яковитська, Ефіопська, Малабарська, які існують досі. У II тисячолітті вслід за відокремленням Римської Церкви наступили внутрішні розділення західного християнства, пов'язані з Реформацією. Вони привели до безперервного процесу утворення безлічі християнських деномінацій, які перебувають поза спілкуванням з Римським престолом. Виникали також відокремлення від єдності з Помісними Православними Церквами, у тому числі з Руською Православною Церквою.

1.14. Відхилення від істинної віри та єресі є наслідком егоїстичного самоствердження і відособлення. Будь-який розкол чи схизма призводять до тої чи іншої міри відпадіння від Повноти церковної. Розділення, навіть якщо воно відбувається з причин не віронавчального характеру, є порушенням вчення про Церкву і, зрештою, призводить до спотворень у вірі.

1.15. Православна Церква устами святих отців стверджує, що спасіння можливо досягти лише в Церкві Христовій. Однак, разом з тим общини, що відпали від єдності з Православ'ям, ніколи не розглядалися як цілком позбавлені благодаті Божої. Розрив церковного спілкування неминуче призводить до пошкодження благодатного життя, але не завжди до повного його зникнення у відокремлених громадах. Саме з цим пов'язана практика прийому до Православної Церкви тих, хто приходить з інославних спільнот не лише через Таїнство Хрещення. Незважаючи на розрив єднання, залишається деяке неповне спілкування, що служить запорукою можливості повернення до єдності в Церкві, до кафолічної повноти та єдності.

1.16. Церковний стан тих, хто відокремився, не піддається однозначному визначенню. В розділеному християнському світі є певні ознаки, які його об'єднують: це Слово Боже, віра в Христа як Бога і Спасителя, що прийшов у плоті (1 Ін. 1, 1-2; 4, 2, 9), та щире благочестя.

1.17. Існування різних чинів прийому (через Хрещення, через Миропомазання, через Покаяння) вказує, що Православна Церква підходить до інославних конфесій диференційно. Критерієм є міра збереження віри та устрою Церкви і норм духовного християнського життя. Але, встановлюючи різні чини прийому, Православна Церква не виносить суд щодо міри збереження чи пошкодженості благодатного життя в інослав'ї, вважаючи це таємницею Промислу і суду Божого.

1.18. Православна Церква є істинною Церквою, в якій неушкоджено зберігається Священне Передання і повнота спасительної благодаті Божої. Вона зберегла у цільності і чистоті священну спадщину апостолів і святих отців. Вона усвідомлює тотожність свого вчення, богослужбової структури і духовної практики апостольському благовістю та Переданню Древньої Церкви.

1.19. Православ'я не є «національно-культурною приналежністю» Східної Церкви. Православ'я ― це внутрішня ознака Церкви, збереження віронавчальної істини, богослужбового та ієрархічного устрою і принципів духовного життя, що безперервно та незмінно перебувають в Церкві з часів апостольських. Не можна піддаватися спокусі ідеалізації минулого або ігнорувати трагічні недоліки чи невдачі, що мали місце в історії Церкви. Зразок духовної самокритики дають передусім великі отці Церкви. Історія Церкви знає чимало випадків, коли в єресь удавалася значна частина церковного народу. Але вона знає також і те, що Церква принципово боролася з єрессю, знає і досвід зцілення від єресі тих, хто колись заблукав, досвід покаяння і повернення в лоно Церкви. Саме такий трагічний досвід появи неправильного мислення в надрах самої Церкви і боротьби з ним привчив чад Православної Церкви до пильності. Православна Церква смиренно свідчить, що вона зберігає істину і водночас пам'ятає про всі спокуси, які виникали в історії.

1.20. Внаслідок порушення заповіді про єдність, яке викликало історичну трагедію схизми, розділені християни замість того, щоб бути прикладом єдності в любові за образом Пресвятої Трійці, стали джерелом спокуси. Розділення християн стало відкритою і кровоточивою раною на Тілі Христовому. Трагедія розділень стала суттєвим видимим спотворенням християнського універсалізму, перешкодою в справі свідчення світові про Христа. Адже дієвість цього свідчення Церкви Христової неабиякою мірою залежить від втілення істин, які проповідуються нею в житті та практиці християнських громад.

 

2. Прагнення до відновлення єдності

2.1. Найважливішою ціллю відносин Православної Церкви з інослав'ям є відновлення богозаповіданої єдності християн (Ін. 17, 21), яка входить до Божественного задуму і є самою суттю християнства. Це завдання найбільшої ваги для Православної Церкви на всіх рівнях її буття.

2.2. Байдужість стосовно цього завдання або відкидання його є гріхом проти заповіді Божої про єдність. Згідно зі словами святителя Василія Великого, «тим, хто щиро та істинно трудиться для Господа, потрібно до того лише докладати старання, щоб привести знову до єдності Церкви, так багаточастинно між собою розділені».

2.3. Але, визнаючи необхідність відновлення порушеної християнської єдності, Православна Церква стверджує, що справжня єдність можлива лише в лоні Єдиної Святої Соборної та Апостольської Церкви. Всі інші «моделі» єдності є неприйнятними.

2.4. Православна Церква не може сприйняти тезу про те, що, незважаючи на історичні розділення, принципова, глибинна єдність християн нібито порушеною не була і що Церква повинна розумітися такою, що співпадає з усім «християнським світом», що християнська єдність нібито існує поверх деномінаційних бар'єрів і що розділення церков обумовлене виключно недосконалим рівнем людських стосунків. За цією концепцією, Церква залишається єдиною, але ця єдність недостатньо проявляється у зримих формах. В такій моделі єдності завдання християн розуміється не як відновлення втраченої єдності, а як виявлення єдності, невід'ємно існуючої. У цій моделі повторюється вчення про «невидиму церкву», яке виникло в Реформації.

2.5. Абсолютно неприйнятною є й пов'язана з вищевикладеною концепцією так звана «теорія гілок», що визнає нормальність і навіть провіденціальність існування християнства у вигляді окремих «гілок».

2.6. Для Православ'я неприйнятним є твердження, що християнські розділення ― це неминуча недосконалість християнської історії, що вони існують лише на історичній поверхні і можуть бути зцілені або подолані за допомогою компромісних міжденомінаційних угод.

2.7. Православна Церква не може визнавати «рівність деномінацій». Ті, хто відокремився від Церкви, не можуть бути возз'єднані з нею в тому стані, в якому вони знаходяться зараз, наявні догматичні розбіжності мають бути усунені, а не просто обійдені. Це означає, що шляхом до єдності є шлях покаяння, навернення і оновлення.

2.8. Неприйнятною є думка, що всі розділення є трагічними непорозуміннями, що незгоди здаються непримиренними тільки від недостатньої любові один до одного, від небажання зрозуміти, що при всій відмінності та несхожості є достатня єдність та згода в «головному». Розділення не можуть бути зведені до людських пристрастей, егоїзму чи тим більше культурних, соціальних або ж політичних обставин. Також неприйнятним є твердження, що Православну Церкву відрізняють від християнських спільнот, з якими вона не має спілкування, питання другорядного характеру. Не можна зводити усі розділення та розбіжності до різних небогословських чинників.

2.9. Православна Церква відкидає також тезу, що єдність християнського світу можна відновити тільки шляхом спільного християнського служіння світові. Християнську єдність неможливо відновити лише згодою з мирських питань, при якій християни виявляться однодумними в другорядному, але як і раніше будуть розходитися в головному.

2.10. Неприпустимо обмежувати згоду у вірі вузьким колом необхідних істин, щоб за їх межами допустити «свободу в сумнівному». Неприйнятним є саме налаштування на толерантність до різнодумства у вірі. Але при цьому не можна змішувати єдність віри та форми її вираження.

2.11. Розділення християнського світу ― це розділення в самому досвіді віри, а не тільки в доктринальних формулах. Повинна бути досягнута повна та відверта згода в самому досвіді віри, а не лише в її формальному вираженні. Формальна віросповідна єдність не вичерпує єдності Церкви, хоча і є однією з її необхідних умов.

2.12. Єдність Церкви є передусім єдністю та спілкуванням у Таїнствах. Однак справжнє спілкування в Таїнствах не має нічого спільного з практикою так званого «інтеркоммуніону». Єдність може звершитися тільки в тотожності благодатного досвіду і життя, у вірі Церкви, в повноті таємничого життя в Дусі Святому.

2.13. Відновлення християнської єдності у вірі та любові може прийти тільки зверху, як дар Всемогутнього Бога. Джерело єдності ― в Богові, і тому одні тільки людські зусилля для його відновлення будуть марними, бо «якщо не Господь будує дім, марно трудяться будівничі» (Пс. 126, 1). Тільки Господь наш Ісус Христос, що дав заповідь про єдність, є Тим, Хто може дати сили для її виконання, бо Він є «путь і істина і життя» (Ін. 14, 6). Завдання ж православних християн полягає у співробітництві Богові в справі спасіння у Христі.

 

3. Православне свідчення інославному світові

3.1. Православна Церква зберігає Передання і благодатні дари Древньої Церкви, і тому головним своїм завданням у відносинах з інослав'ям вважає постійне і наполегливе свідчення, яке веде до розкриття і прийняття істини, вираженої в цьому Переданні. Як говориться в рішенні Третьої Передсоборної Всеправославної Наради (1986): «Православна Церква в глибокому переконанні і церковній самосвідомості, що вона є носієм та свідком віри і Передання Єдиної Святої Соборної та Апостольської Церкви, твердо вірить, що займає центральне місце у справі просування до єдності християн в сучасному світі… Місією та обов'язком Православної Церкви є подання у всій повноті істини, яка міститься в Святому Письмі та Священному Переданні, яка й надає Церкві її універсального характеру... Ця відповідальність Православної Церкви, так само як і її екуменічна місія стосовно єдності Церкви, були проголошені Вселенськими Соборами. Вони особливо підкреслювали нерозривний зв'язок правої віри зі спілкуванням у Таїнствах. Православна Церква завжди прагнула залучити різні християнські Церкви та конфесії до спільного пошуку втраченої єдності християн, щоб усі прийшли до єднання віри…».

3.2. Завдання православного свідчення покладене на кожного члена Церкви. Православні християни повинні добре усвідомлювати, що віра, яку вони зберігають та сповідують, має вселенський, універсальний характер. Церква не лише покликана вчити своїх чад, але й свідчити тим, хто покинув її, про істину. «Однак як взивати до Того, в Кого не увірували? Як вірувати в Того, про Кого не чули? Як чути без проповідника»? (Рим. 10, 14). Обов'язок православних християн ― свідчити про істину, яка була назавжди доручена Церкві, адже, згідно зі словами апостола Павла, «ми співробітники у Бога» (1 Кор. 3, 9).

 

4. Діалог з інослав'ям

4.1. Руська Православна Церква веде богословський діалог з інослав'ям вже більше двох століть. Для цього діалогу характерним є поєднання догматичної принциповості та братської любові. Вказаний принцип сформульовано в «Посланні-відповіді Святішого Синоду Вселенській Патріархії» (1903) щодо методу богословського діалогу з англіканами та старокатоликами: стосовно інославних «повинна бути братська готовність допомогти їм роз'ясненнями, звичайна уважність до їхніх найкращих прагнень, можлива поблажливість до звичних при віковому розділенні непорозумінь, але одночасно ― тверде сповідування істини нашої Вселенської Церкви, як єдиної охоронниці Христового насліддя і єдиного спасительного ковчега Божественної благодаті... Завдання наше щодо них повинне полягати… в тому, щоб, не створюючи їм зайвих перешкод до єднання недоречною нетерпимістю і підозрілістю… розкрити їм нашу віру і незмінне переконання в тому, що тільки наша східна православна Церква, неушкоджено зберігши повністю насліддя Христове, є в теперішній час Церквою вселенською, і цим по-справжньому показати їм, що вони повинні мати на увазі і на що зважитися, якщо дійсно вірять в спасительність перебування в Церкві і щиро бажають єднання з нею…».

4.2. Характерною особливістю діалогів, які веде Руська Православна Церква з інослав'ям, є їхній богословський характер. Завдання богословського діалогу ― пояснити інославним партнерам еклезіологічну самосвідомість Православної Церкви, основи її віровчення, канонічного устрою і духовної традиції, розвіяти непорозуміння та існуючі стереотипи.

4.3. Представники Руської Православної Церкви ведуть діалоги з інославними на засадах вірності апостольському та святоотцівському Переданню Православної Церкви, вченню Вселенських та Помісних Соборів. При цьому виключаються будь-які догматичні поступки та компроміси у вірі. Жодні документи і матеріали богословських діалогів та переговорів не мають обов'язкової сили для Православних Церков до остаточного затвердження їх всією Православною Повнотою.

4.4. З точки зору православних, для інослав'я шлях возз'єднання є шляхом зцілення та преображення догматичної свідомості. На цьому шляху мають бути знову осмислені теми, що обговорювалися в епоху Вселенських Соборів. Важливим в діалозі з інослав'ям є вивчення духовного та богословського насліддя святих отців ― виразників церковної віри.

4.5. Свідчення не може бути монологом ― воно передбачає слухачів, передбачає спілкування. Діалог передбачає участь двох сторін, взаємну відкритість до спілкування, готовність до розуміння, не лише «відкриті вуха», але й «розгорнуте серце» (2 Кор. 6. 11). Саме тому однією з найважливіших в діалозі православного богослов'я з інослав'ям повинна стати проблема богословської мови, розуміння та інтерпретації.

4.6. Досить відрадним і надихаючим є той факт, що інославна богословська думка в особі своїх кращих представників виявляє щиру та глибоку зацікавленість у вивченні святоотцівського насліддя, віровчення та устрою Древньої Церкви. Водночас слід визнати, що у взаєминах православного та інославного богослов'я залишається багато невирішених проблем та розбіжностей. Причому навіть формальна схожість в багатьох аспектах віри не означає справжньої єдності, оскільки елементи віровчення в православній традиції та інославному богослов'ї інтерпретуються по-різному.

4.7. Діалог з інослав'ям знову відродив розуміння того, що єдина кафолічна істина і норма в різних культурно-мовних контекстах може бути вираженою і втіленою в різних формах. Під час діалогу необхідно вміти відрізняти своєрідність контексту від дійсного відхилення від кафолічної повноти. Повинна бути досліджена тема меж різноманіття в єдиному кафолічному переданні.

4.8. Слід рекомендувати створення в рамках богословських діалогів спільних дослідницьких центрів, груп та програм. Важливим слід вважати регулярне проведення спільних богословських конференцій, семінарів та наукових зустрічей, обмін делегаціями, обмін публікаціями та взаємне інформування, розвиток спільних видавничих програм. Велике значення має також обмін фахівцями, викладачами та богословами.

4.9. Важливе значення має відрядження богословів Руської Православної Церкви у провідні центри інославної богословської науки. Також необхідно запрошувати інославних богословів у Духовні школи та навчальні заклади Руської Православної Церкви для вивчення православного богослов'я. В програмах Духовних шкіл Руської Православної Церкви більша увага має приділятися дослідженню ходу та результатів богословських діалогів, а також вивченню інослав'я.

4.10. Окрім власне богословських тем діалог повинен вестися і щодо широкого спектру проблем взаємодії Церкви та світу. Важливим напрямком розвитку стосунків з інослав'ям є спільна робота у сфері служіння суспільству. Там, де це не суперечить віровченню і духовній практиці, слід розвивати спільні програми релігійної просвіти та катехізації.

4.11. Особливістю двосторонніх богословських діалогів, на відміну від багатосторонніх зв'язків та участі в міжхристиянських організаціях, є те, що ці діалоги вибудовуються Руською Православною Церквою в тому обсязі та формах, які Церква вважає у певний момент найбільш прийнятними. Мірилом та критерієм тут є успіхи самого діалогу, готовність партнерів з діалогу враховувати позицію Руської Православної Церкви у найширшому (не лише богословському) спектрі церковно-суспільних проблем.

 

5. Багатосторонні діалоги та участь у роботі міжхристиянських організацій

5.1. Руська Православна Церква веде діалоги з інослав'ям не лише на двосторонній, але й на багатосторонній основі, у тому числі й у всеправославному представництві, а також бере участь у роботі міжхристиянських організацій.

5.2. В питанні про членство в різних християнських організаціях слід дотримуватися наступних критеріїв: Руська Православна Церква не може брати участі в міжнародних (регіональних/національних) християнських організаціях, в яких а) статут, правила чи процедура вимагають відмови від віровчення або традицій Православної Церкви, б) Православна Церква не має можливості свідчити про себе як про Єдину, Святу, Соборну та Апостольську Церкву, в) спосіб ухвалення рішень не враховує еклезіологічної самосвідомості Православної Церкви, г) правила та процедура припускають обов'язковість «думки більшості».

5.3. Рівень та форми участі Руської Православної Церкви в міжнародних християнських організаціях повинні враховувати їхню внутрішню динаміку, порядок денний, пріоритети і характер цих організацій в цілому.

5.4. Об'єм та ступінь участі Руської Православної Церкви в міжнародних християнських організаціях визначається Священоначалієм виходячи з міркувань церковної корисності.

5.5. Підкреслюючи пріоритетність богословського діалогу, обговорення норм віри, церковного устрою та принципів духовного життя, Руська Православна Церква, як і інші Помісні Православні Церкви, вважає можливим і корисним брати участь у роботі різних міжнародних організацій у сфері служіння світові ― дияконії, соціального служінні, миротворчої діяльності. Руська Православна Церква співпрацює з різними християнськими деномінаціями і міжнародними християнськими організаціями в справі загального свідчення перед лицем секулярного суспільства.

5.6. Руська Православна Церква підтримує робочі стосунки на рівні членства або кооперації з різними міжнародними християнськими організаціями, а також регіональними та національними радами церков і християнськими організаціями, що спеціалізуються в області дияконії, молодіжної роботи або миротворчої діяльності.

 

6. Відносини Руської Православної Церкви з інослав'ям на її канонічній території

6.1. Зв'язки Руської Православної Церкви з інославними християнськими громадами в країнах СНД та Балтії повинні здійснюватися в дусі братньої співпраці Православної Церкви з іншими традиційними конфесіями з метою координації діяльності в громадському житті, спільного відстоювання християнських моральних цінностей, служіння суспільній згоді, припинення прозелітизму на канонічній території Руської Православної Церкви.

6.2. Руська Православна Церква стверджує, що місія традиційних конфесій можлива лише за умов, коли вона здійснюється без прозелітизму і не за рахунок «переманювання» вірних, особливо з використанням матеріальних благ. Християнські громади країн СНД та Балтії покликані об'єднати свої зусилля в області примирення і морального відродження суспільства, підняти свій голос на захист людського життя та людської гідності.

6.3. Православна Церква проводить чітку межу між інославними сповіданнями, які визнають віру у Святу Трійцю, Боголюдськість Ісуса Христа, і сектами, які відкидають основоположні християнські догмати. Визнаючи за інославними християнами право на свідчення та релігійну просвіту серед груп населення, що традиційно до них належать, Православна Церква виступає проти будь-якої деструктивної місіонерської діяльності сект.

 

7. Внутрішні завдання щодо діалогу з інослав'ям

7.1. Відкидаючи помилкові з точки зору православного віровчення погляди, православні покликані з християнською любов'ю ставитися до людей, які їх сповідують. Спілкуючись з інославними, православні свідчать про Святиню Православ'я, про єдність Церкви. У свідченні про Істину, православні зобов'язані бути гідними свого свідчення. Неприпустимими є образи на адресу інославних.

7.2. Необхідне достовірне і кваліфіковане інформування церковної громадськості про хід, завдання та перспективи контактів і діалогу Руської Православної Церкви з інослав'ям.

7.3. Церква засуджує тих, хто, використовуючи недостовірну інформацію, навмисно спотворює завдання свідчення Православної Церкви інославному світові і свідомо зводить наклепи на Священоначаліє Церкви, звинувачуючи його в «зраді Православ'ю». До таких людей, що сіють насіння спокуси серед простих віруючих, слід застосовувати канонічні заборони. В цьому випадку варто керуватися рішеннями Всеправославної зустрічі в Салоніках (1998): «Делегати одноголосно засудили ті групи розкольників, а також певні екстремістські групи всередині Помісних Православних Церков, які використовують тему екуменізму для критики церковного керівництва і підривання його авторитету, тим самим намагаючись викликати розбіжності та розколи в Церкві. На підтримку своєї несправедливої критики вони використовують неправдиві матеріали та дезінформацію. Делегати також підкреслили, що православна участь в екуменічному русі завжди базувалася і базується на Православному Переданні, на рішеннях Священних Синодів Помісних Православних Церков і всеправославних зустрічей... Учасники одностайні у своєму розумінні необхідності продовження участі в різних формах міжхристиянської діяльності. Ми не маємо права відмовлятися від місії, покладеної на нас Господом нашим Ісусом Христом, ― місії свідчення Істини перед неправославним світом. Ми не повинні розривати стосунків з християнами інших конфесій, які готові співпрацювати з нами… За багато десятиліть православної участі в екуменічному русі жоден з (офіційних) представників тієї чи іншої Помісної Православної Церкви ніколи не зраджував Православ'я. Навпаки, ці представники завжди зберігали повну вірність та послух своїй церковній владі, діяли у цілковитій згоді з канонічними правилами, вченням Вселенських Соборів і отців Церкви та зі Святим Переданням Православної Церкви». Небезпеку для Церкви складають і ті, хто бере участь в міжхристиянських контактах, виступаючи від імені Руської Православної Церкви без благословення церковної влади, а також ті, хто вносить спокусу у православне середовище, вступаючи в канонічно неприпустиме сакраментальне спілкування з інослав'ям.

 

Висновок

Минуле тисячоліття було відзначено трагедією розділення, ворожнечі та відчуження. У XX столітті розділені християни виявили прагнення до здобуття єдності в Церкві Христовій. Руська Православна Церква відповіла готовністю вести діалог істини та любові з інославними християнами, діалог, натхненний закликом Христа і богозаповіданою ціллю християнської єдності. І сьогодні, на порозі третього тисячоліття з дня Різдва по плоті Господа нашого і Спасителя Ісуса Христа, Православна Церква знову з любов'ю та наполегливістю закликає усіх тих, для кого благословенне ім'я Ісуса Христа є вище всякого іншого імені під небом (Діян. 4, 12), до блаженної єдності в Церкві: «Уста наші відкриті до вас... серце наше розгорнуте» (2 Кор. 6, 11).

 

Додаток 1 

Історія та характеристика богословських діалогів з інослав'ям

Перший досвід вступу Руської Православної Церкви в діалог з інославним християнством припадає на початок XVIII століття. У другій половині XIX століття починається богословський діалог між Руською Православною Церквою та інославними християнами ― англіканами, старокатоликами та дохалкидонітами. Контакти з Англіканською Церквою активізувалися в 60-і роки XIX століття в Північній Америці, де православні парафії знаходилися у безпосередній близькості з Єпископальною Церквою в США. Черговий раз питання про зближення англікан та православних було порушено на переговорах у 1895-1897 рр., а згодом на початку ХХ століття за участі святителя Тихона, майбутнього Патріарха Московського і всієї Русі. Важливими для вироблення богословських підстав для діалогу з інославними були переговори між Руською Православною Церквою і Старокатолицькою Церквою в рамках Петербурзько-Роттердамської Комісії (1892-1914). Розпочата Перша світова війна, а потім революція 1917 р. перервали офіційний діалог Руської Православної Церкви з англіканами та старокатоликами. При цьому діалог з інослав'ям тривав силами руської православної діаспори. Руська Православна Церква змогла відновити богословські діалоги тільки в п'ятдесяті роки. Так, Руська Православна Церква вступила в діалоги на двосторонньому рівні з Церквою Англії (1956), Євангельською Церквою у Німеччині (1959), Римсько-Католицькою Церквою (1967), Євангельсько-Лютеранською Церквою Фінляндії (1970). Руська Православна Церква бере участь у богословському діалозі з інослав'ям і на загальноправославному рівні ― з Англіканською Церквою (1976), із Старокатолицькою Церквою (1975), з Римсько-Католицькою Церквою (1979), зі Східними Православними (дохалкідонськими) Церквами (1985), із Всесвітньою Лютеранською Федерацією (1981), з Всесвітнім Альянсом Реформатських Церков (1986).

Відносини з Древніми Східними (дохалкідонськими) церквами

Руська Православна Церква бере участь у діалозі з дохалкідонськими церквами на всеправославному рівні з 1961 р., спочатку в ході неофіційних зустрічей, а з 1985 р. в офіційному богословському діалозі в особі своїх представників, що входили до складу Змішаної богословської комісії. Результатом багаторічної праці з обговорення причин та характеру розділення, що існує між Православною Церквою і церквами, які не прийняли визначень IV Вселенського (Халкідонського) Собору, стала «Друга загальна заява і пропозиція Церквам» (Шамбезі, Швейцарія, 1990 р.).

Щодо проміжних підсумків всеправославного діалогу з дохалкідонськими церквами і виробленого протягом нього документу діє рішення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви 1997 р. «Розглянувши інформацію про хід діалогу між Православною і Східними Православними Церквами (дохалкідонськими), вітати дух братерства, взаєморозуміння та загального прагнення бути вірними апостольському і святоотцівському Переданню, який висловлено Змішаною богословською комісією з богословського діалогу між Православною та Східними Православними Церквами в «Другій загальній заяві і пропозиціях Церквам» (Шамбезі, Швейцарія, 1990 р.). «Заява» не повинна розглядатися як остаточний документ, достатній для відновлення повного спілкування між Православною Церквою та Східними Православними Церквами, оскільки містить неясності в окремих христологічних формулюваннях. У зв'язку з цим, висловити сподівання на те, що христологічні формулювання будуть і надалі уточнюватися в ході вивчення питань літургійного, пастирського та канонічного характеру, а також питань щодо відновлення церковного спілкування між двома сім'ями Церков східно-православної традиції». Виходячи з наведеного вище рішення Архієрейського Собору Священним Синодом в засіданні 30 березня 1999 р. було ухвалено рішення продовжити богословський діалог Руської Православної Церкви з дохалкідонськими церквами на двосторонньому рівні.

Відносини з Римсько-Католицькою Церквою

Діалог з Римсько-Католицькою Церквою будувався і повинен будуватися в майбутньому з урахуванням того засадничого факту, що вона є Церквою, в якій зберігається апостольське преємство висвячувань. Однак, необхідно брати до уваги характер розвитку віронавчальних засад та етосу РКЦ, що нерідко йшов наперекір Переданню та духовному досвіду Древньої Церкви.

Богословський діалог з Римсько-Католицькою Церквою повинен розвиватися паралельно з обговоренням найбільш насущних проблем двосторонніх стосунків. Найважливішою темою діалогу сьогодні залишається тема унії та прозелітизму.

На сьогодні і в найближчому майбутньому однією з найбільш перспективних форм співпраці з Римсько-Католицькою Церквою є зміцнення існуючих регіональних зв'язків з єпархіями та парафіями РКЦ. Іншою формою співпраці може стати встановлення та розвиток вже існуючих зв'язків з католицькими Єпископськими Конференціями.

Відносини Руської Православної Церкви з англіканами мають особливий характер, обумовлений і їхньою давністю, і особливим духом зацікавленості і взаємного поважання та уваги, в якому вони традиційно проводилися. Діалог з англіканами, перерваний революційною зміною влади в Росії, було відновлено в 1956 р. на богословській співбесіді в Москві, коли обговорювалися теми «Взаємини Руської Православної Церкви з Англіканською Церквою», «Про Святе Письмо та Священне Передання», «доктрина та її формулювання», «Символ віри і Собори», «Таїнства, їх сутність та кількість», «Православні звичаї». З 1976 р. Руська Православна Церква бере участь в загальноправославному діалозі з англіканами. У 1976 р. було прийнято узгоджену заяву за сімома розділами 1) Богопізнання, 2) Богонатхненність та авторитет Писання, 3) Святе Письмо та Священне Передання, 4) Авторитет Вселенських Соборів, 5) Filioque, 6) Церква як євхаристична община, 7) Призивання Святого Духа в євхаристії. В результаті діалогу його англіканськими учасниками було ухвалено рішення про використання Символу віри без Filioque. У подальшому діалозі обговорювалися такі теми як Таїнство Церкви, ознаки Церкви, спілкування та інтеркомуніон, розширення управління в Церкві, свідчення, євангелізація, служіння, Тріадологія, молитва та святість, участь в благодаті Пресвятої Трійці, молитва, молитва та Передання, богослужіння і передання віри, спілкування святих, іконошанування. Істотної шкоди успішному та прогресуючому розвитку діалогу нанесла поява у англіканської сторони практики висвячування жінок у священний та єпископський сан, яка є чужою для традиції Церкви. Але незважаючи на виникнення труднощів, зниження рівня та церковного значення діалогу, він має бути продовжений з більш ретельною увагою до розкриття духовних основ православної Традиції. Третя Передсоборна Всеправославна нарада у своїй постанові визнала «задовільною роботу, проведену Змішаною богословською комісією з діалогу між Православною Церквою і Церквою Англії, незважаючи на виявлені англіканами тенденції до зниження значення цього діалогу. Комісією складено спільні тексти з тем тріадології та еклезіології, а також життя, богослужіння та Передання Церкви. Разом з тим нарада зазначає, що підписана в Москві (1976) угода стосовно вилучення Філіокве з Символу віри ще не зустріла широкого відгуку. Так само, незважаючи на проведені в Афінах (1978) та інших місцях обговорення та заяви православних, що виступили проти хіротонії жінок, деякі Церкви англіканського співтовариства продовжували здійснювати такі хіротонії. Ці тенденції можуть негативно позначитися на подальшому ході діалогу. Серйозну перешкоду для нормального ведення цього діалогу складають також нечіткі та розмиті еклезіологічні засновки англікан, які позбавляють конкретності зміст спільно підписуваних загальних богословських текстів. Аналогічною є проблема, що виникає внаслідок різних надзвичайних заяв з питань віри окремих керівних діячів англікан. Стосовно тематики діалогу нарада, зокрема, рекомендує підкреслювати згоду, яка може мати місце у догматичних питання, що розділяють обидві Церкви. Також можна було б включити в тематику і питання духовності, пастирської опіки та служіння потребам сучасного світу».

Діалог Руської Православної Церкви зі старокатоликами теж вирізняється своєю багатою історією та богословським значенням, а також досить серйозними результатами, відзначеними на Помісному Соборі Руської Православної Церкви 1917-18 рр. Третя Передсоборна Всеправославна нарада (28.11-6.11.1986) ухвалила наступну резолюцію за результатами діалогу зі старокатоликами: «Вже складено і спільно ухвалено двадцять текстів; таке ж число богословських, еклезіологічних, сотеріологічних тем, включаючи теми про Богоматір і деякі таїнства. Змішаній Богословській Комісії належить розглянути і на наступному засіданні, вивчивши питання, що стосуються вчення про таїнства, есхатології, а також умов та наслідків церковного спілкування. Нарада вважає, що для більш повної оцінки результатів цього діалогу варто було б мати на увазі наступне: а) дотримання Старокатолицькою Церквою давньої практики спілкування в таїнствах з Церквою Англії, а також пізніші тенденції, що з'явилися в Німеччині, щодо спілкування в таїнствах з Євангелічною Церквою, оскільки все це знижує значення спільно підписаних в діалозі загальних еклезіологічних текстів; б) труднощі втілення і розкриття богослов'я спільно підписаних загальних богословських текстів в усьому житті Старокатолицької Церкви. Обидва ці питання потребують оцінки компетентних богословів Православної Церкви з точки зору еклезіологічних та церковних наслідків, з тим щоб прискорити встановлення церковних передумов для відновлення церковного спілкування зі старокатоликами. Успішне завершення цього богословського діалогу сприятливо позначиться і на результатах інших діалогів, оскільки зміцнить довіру до них».

Руська Православна Церква веде діалог з лютеранами як на двосторонньому, так і на всеправославному рівні. В діалозі з Євангелічною церквою Німеччини (ФРН) обговорювалися теми Святого Письма та Передання, Спокути, Пневматології, миру, таїнств Хрещення та Євхаристії. В діалозі з Лютеранською Церквою Фінляндії темами для дискусії є Євхаристія, Спасіння, Виправдання, Обоження. Проводився також діалог Руської Православної Церкви з лютеранами НДР, в ході якого вивчалися питання розуміння двома традиціями Царства Божого, освячуючої дії Божественної Благодаті. На всеправославному рівні темою для дискусії є «Участь в таїнстві Церкви».

Руська Православна Церква бере участь в загальноправославному діалозі з реформатами. Темами цього діалогу були Священне Передання, Євхаристія, духовні цінності та соціальне служіння. Незважаючи на всі труднощі цього діалогу, він також повинен продовжуватися з особливою увагою до еклезіологічної тематики, а також теми Передання Церкви.

 

Додаток 2 

Участь в міжнародних християнських організаціях та діалогах з т. з. «екуменічним рухом»

Протягом вже майже століття Руська Православна Церква веде діалог з екуменічним рухом. Екуменізм ― поняття багатогранне. Означаючи спершу прагнення до зближення християн, сьогодні воно вживається в самих різноманітних значеннях. Тому потрібно чітко розрізняти поняття «екуменізм», «екуменічний рух», з одного боку, та «екуменічні контакти Православної Церкви» або «участь православних в екуменічному русі» ― з іншого. Важлива ціль православної участі в екуменічному русі завжди полягала і повинна полягати у майбутньому в тому, щоб нести свідчення про віровчення та кафолічне передання Церкви, і насамперед ― істину про єдність Церкви, як вона здійснюється в житті Помісних православних церков.

Діалог Православної Церкви з екуменічним рухом не означає визнання рівноцінності чи рівнозначності з іншими учасниками руху. Членство у Всесвітній Раді Церков не означає визнання ВРЦ церковною реальністю більш всеосяжного порядку, ніж сама Православна Церква, оскільки вона і є Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою, або навіть просто визнання того, що ВРЦ та екуменічний рух володіють хоч якоюсь церковною реальністю самі собою. Духовна цінність та значення ВРЦ обумовлюється готовністю та прагненням членів ВРЦ чути і відповідати на свідчення кафолічної Істини.

Екуменічний рух виник в надрах протестантизму на межі XIX-XX століть. Виникнення екуменічного руху пов'язують з пробудженням «волі до єдності» в розділеному християнському співтоваристві. Крім того, початковими мотивами та імпульсами екуменічного руху були потреба в міжнародній християнській кооперації і прагнення до подолання деномінаціоналізму, який руйнує справу місії. Характерною ознакою кінця XIX ст. стала поява конфесійних союзів, об'єднань та альянсів. У першій третині ХХ століття екуменічний рух не був чимось єдиним, це була сукупність низки міжпротестантських рухів. Практично з самого початку виникнення екуменічного руху в його ініціаторів було прагнення до створення єдиного органу екуменічного руху, що оформився згодом у «Всесвітню Раду Церков». Окрім того, виникли національні та регіональні органи екуменічної взаємодії ― національні та регіональні «ради церков». Крім місіонерської роботи до кола інтересів екуменічного руху передусім увійшла співпраця у сфері практичних справ. Рух за міжхристиянське об'єднання, що оформився порівняно пізніше, був натхнений саме протестантським вченням про церкву, про цілі і завдання християнського возз'єднання. Однією з ключових ідей для протестантського екуменізму була думка про те, що жодна з існуючих конфесій не може претендувати на те, щоб в повному розумінні іменуватися «Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою». Всі ж вони є нічим іншим, як деномінаціями, що виникли внаслідок викликаного людськими недоліками розділення колись єдиного християнства. В питанні про природу християнської єдності і значення розділення у представників різних конфесій були свої розбіжності, але головним чином «екуменічна еклезіологія» зводилася до того, що християнська єдність є певною дійсністю. Всі християни, наскільки вони вірують у Христа, настільки всі вони єдині у Христі. Під екуменічним завданням, відповідно, розумілася необхідність видимим чином виразити, підкреслити цю онтологічну єдність, затьмарену та ослаблену в ході історії, відновити порушені зв'язки між християнами. Відповідно, в практичному плані, перспектива відновлення єдності мислилася у напрямі міжденомінаційних угод. Оскільки існувала теза, що «догма роз'єднує, а життя об'єднує», ― для досягнення зближення деномінацій передбачалося а) прагнути до доктринального консенсусу з питань, що розділяють конфесії (такий консенсус, як і будь-який консенсус, припускав взаємні поступки, визнання відмінностей справою другорядною, особливо тому, що всі ці доктринальні розбіжності ― плід незговірливості і зарозумілості богословів та владолюбства церковних адміністраторів); б) не чекаючи досягнення доктринального консенсусу здійснювати єдність в практичній справі ― місії, служінні знедоленим і т. д.; в) прагнути встановлення церковного спілкування, як засобу в справі духовного зближення між деномінаціями ― проводити спільні молитви, запрошувати на богослужіння у своїй общині представників іншої конгрегації і т. д. ― дещо пізніше ця ідея набула характеру так званого «інтеркомуніону» або «євхаристичної гостинності» ― коли до участі в євхаристії запрошувалися представники іншої конфесії, з якою ще не відновлено повного спілкування. Всесвітня Рада Церков розглядалася ініціаторами її створення як найбільш зримий знак християнської єдності, інструмент для координації міжденомінаційного зближення.

В самому обранні для руху християн до єдності терміну «екуменічний» відображається специфічно західне, зовнішнє розуміння принципів кафолічності та єдності Церкви. «Екумена» ― «всесвіт» перших віків християнства була позначенням населеної землі, сукупністю країн греко-латинської культури, країн Середземноморського басейну, територією Римської імперії. Прикметник екуменікос («вселенський») став виразником Візантійської імперії, «імперії вселенської». Оскільки межі імперії до епохи Костянтина Великого більш-менш співпадали з поширенням Церкви, Церква часто користувалася терміном «екуменікос». Він давався як почесний титул єпископам двох столиць імперії, Риму і пізніше «Нового Риму» ― Константинополя. І головним чином цим терміном позначалися загальноцерковні собори єпископів вселенської імперії. Словом «вселенський», «екуменічний» позначалося також те, що стосувалося всієї церковної території в цілому, в протилежність усьому, що мало тільки місцеве, провінційне значення (наприклад, помісний собор чи місцеве вшанування). Тому вираз «екуменічний рух» мав на увазі подолання деномінаційної «провінційності», подолання відмежування від усього іншого світу, відкритість усім іншим християнським громадам. Православна Церква відрізняє «християнську спільність», універсалізм, вселенськість, від соборності (кафолічності). Екуменічність ― це наслідок, що неминуче випливає з соборності Церкви та невіддільно пов'язаний із соборністю Церкви, оскільки це є не що інше, як її зовнішнє, матеріальне вираження. Церква в цілому іменується «вселенською», і це визначення не може стосуватися лише її частин; але кожна частина Церкви, навіть найменша, навіть тільки один віруючий, може бути названа кафолічною (соборною). Вселенськість і всюдиприсутність Церкви є наслідком її кафолічності. Вселенською Церква є не лише у сукупності всіх своїх членів чи всіх Помісних Церков, але скрізь і завжди, у будь-якій помісній Церкві, у будь-якому храмі. Таким чином православне та інославне розуміння «екуменізму» (вселенськості) значно розходилися. Для православних ― екуменічність ― наслідок внутрішньої єдності з Істиною і внутрішньої цілісності та нерозривності духовного досвіду Церкви, а для інославних ― екуменізм ― початкова передумова і формальна умова єдності.

Якщо необхідність Свідчення Православної Церкви інославному світові не викликає сумнівів, то питання про конкретні форми такого свідчення, зокрема, про доцільність участі Православної Церкви в екуменічному русі та міжнародних християнських організаціях було і досі є предметом для постійного та уважного вивчення. Визнаючи та постійно нагадуючи інославним, що головною екуменічною проблемою є розділення, а не єдність, Помісні Православні Церкви ухвалили рішення брати участь в екуменічному русі та екуменічних організаціях так би мовити «зсередини» і зайняти конструктивно критичну позицію. Не можна сказати, що це питання є безперечним для православної совісті та свідомості. Православні бачать, що в екуменічному русі присутнє як щире прагнення до єдності так одночасно і весь спектр спотворень та погрішностей у віровченні, які виникли протягом християнської історії. У зв'язку з цим неодноразово ставилося і ставиться питання: Чи є екуменічний рух та його інституціональні форми, а також роль, яку православні відіграють в ньому, правильним та ефективним засобом православного свідчення? Чи не краще, простіше й розумніше було б зберігати дистанцію, говорити з боку і з самого початку підкреслювати несумісність засадничих передумов, а також істотних розбіжностей у формулюванні завдань та кінцевої мети? Однак, беручи участь в екуменічному русі, православні цілком безперечно і недвозначно заявляють, що вони не поділяють інославного бачення екуменізму. Для православних важливо не те, чим є екуменічний рух сьогодні, а те, чим екуменічний рух міг би бути, міг би стати, при мудрій і терпеливій дії в ньому «закваски» православного свідчення.

Про принципи ставлення Православної Церкви до «екуменічної єдності» та її інституційних форм писав священномученик Іларіон (Троїцький) у своїй відповіді одному з лідерів екуменічного руху та ініціаторові створення Всесвітньої Ради Церков Роберту Гардинеру. Присвятивши свою відповідь нещадній критиці «екуменічної еклезіології», яку, мабуть, поділяв Гардинер, св. Іларіон на завершення листа каже так: «Не думайте, що моя рішуча незгода з Вашим уявленням про єдність Церкви є осудом самої ідеї всесвітньої конференції християнства (прообраз ВРЦ). Ні, я вже сказав про свою повну молитовну прихильність до проектованої конференції. Але я твердо переконаний, що було б величезним кроком на шляху єднання, якби конференція затвердила б передусім істину єдності Церкви і не вважала б усі сучасні християнські віросповідання та секти, взяті разом, за єдину Церкву Христову, що втратила лише видиму єдність».

Ставлення Руської Православної Церкви до Всесвітньої Ради Церков було неоднозначним. Разом із прагненням виконати свій обов'язок свідчення Руська Православна Церква бачила і небезпеки, що приховувалися за домінуванням у ВРЦ протестантської стихії. Руська Православна Церква, разом з низкою інших Помісних Православних Церков, відхилила запрошення вступити у ВРЦ у 1948 р. Найболючішою темою для православної самосвідомості виявилося поняття членства у Всесвітній Раді Церков. Перебування Православних Церков як церков-членів нарівні з іншими «церквами» викликало серйозні підозри в можливості інтерпретації ВРЦ як більш вселенської структури, ніж Єдина, Свята, Соборна та Апостольська Церква, якою і розуміє себе Церква Православна. Результатом конструктивної та наполегливої критики з боку православних стало прийняття Всесвітньою Радою Церков т. з. «Торонтської декларації», що гарантувала для православних право чітко і недвозначно свідчити у ВРЦ про свою еклезіологію та природу християнського розділення, відмову від вимог «паритету» і визнання у статусі церков різних деномінацій, а також затверджувала еклезіологічну нейтральність ВРЦ, а саме те, що ВРЦ не розглядається як «над-церква» і жодним чином не прагне до її створення. Торонтська декларація стала відповіддю Всесвітньої Ради Церков на критику Московською Нарадою 1948 р. «цілеспрямувань ВРЦ». Подальша еволюція Ради в позитивному напрямку привела до конструктивних зусиль Всесвітньої Ради змінити одностороннє прозахідне спрямування її діяльності і намагатися зберігати більш збалансоване та об'єктивне співвідношення між Заходом та Сходом. У богословському плані Всесвітня Рада Церков більше уваги стала приділяти проблемам «Віри та Церковного Устрою», зокрема, розробці нового Базису і більш чіткого визначення єдності Церкви у вірі та в основах канонічного устрою. Така внутрішня еволюція розвивалася у напрямі посилення елементів кафоличності та церковності.

У липні 1961 р. Помісний Собор Руської Православної Церкви ухвалив рішення про вступ Руської Православної Церкви у Всесвітню Раду Церков. Вступ Руської Православної Церкви у Всесвітню Раду Церков відбувся у грудні 1961 р., на III Генеральній Асамблеї ВРЦ в Нью-Делі. Про те, що зміна позиції Руської Православної Церкви щодо екуменічного руху була викликана позитивними змінами всередині цього руху, і про те, що вступ Руської Церкви у ВРЦ продиктований міркуваннями православного свідчення, говорив в 1961 р. Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Олексій I: «Ми із задоволенням констатуємо, що... [екуменічний рух] багато в чому став на шлях прагнення до більш церковного, духовного устрою діяльності... І ми змінили тепер нашу позицію стосовно Всесвітньої Ради Церков. Втім, і раніше у нас, православних, не було холодного і тим більше зневажливого ставлення до західних християн. Навпаки, ми завжди охоче йшли назустріч їх духовним шуканням та запитам, бажаючи єднання усіх під Главою Христом у лоні Його Святої Церкви. А зараз, коли ті, хто відпав від Церкви самі шукають єдності в ній, нам необхідно піти їм назустріч, щоб полегшити їхні пошуки свідчення про істину Православ'я. Взаємини, які склалися у нашої Церкви зі Всесвітньою Радою Церков… привели тепер до відомого рішення нашого Священного Синоду від 30 березня [1961 р.] про вступ Руської Православної Церкви до Всесвітньої Ради Церков... В обставинах теперішнього часу ми не можемо не бачити указання на необхідність підтримати почуття християнської спільності і зв'язати християн Сходу та Заходу узами любові та миру. Наша місія в цих умовах ― показати західним християнам Світло Православ'я».

Вступ Руської Православної до Всесвітньої Ради Церков був ознаменований прийняттям Православними учасниками заяви III Асамблеї ВРЦ, в якій було цілком чітко сформульовано критичне ставлення православних до домінуючого у протестантському світі уявлення про методи християнського возз'єднання і яке стало новим яскравим прикладом принципового Православного свідчення інославним членам ВРЦ: «... Екуменічний рух, тепер втілений у ВРЦ, почався за протестантською ініціативою, але не призначався з самого початку бути протестантською справою і не повинен розглядатися як такий. Це потрібно особливо підкреслювати зараз, коли майже всі Церкви Православної спільноти вступили у члени ВРЦ... Екуменічна проблема, як вона розуміється в сучасному екуменічному русі, насамперед проблема протестантського світу. Основне питання в цьому ракурсі ― це питання про «деномінаціоналізм». Тому проблема християнської єдності чи християнського возз'єднання зазвичай розглядається в контексті міжденомінаційної згоди або примирення. У протестантському світі такий підхід вважається нормальним, але православним він не підходить. Для православних головна екуменічна проблема полягає в схизмі. Православні не можуть прийняти ідею «рівності деномінації» і не можуть розглядати християнське возз'єднання просто як міжденомінаційне врегулювання. Єдність було порушено і потрібно її відновити. Православна Церква не одна з багатьох конфесій, для православних Православна Церква ― це Церква. Православна Церква ототожнює свою внутрішню структуру і своє вчення з апостольським посланням (керигма) і з традицією древньої неподіленої Церкви. Вона знаходиться в непорушеному і постійному преємстві таїнственного служіння, таїнственного життя та віри. Для православних апостольське преємство епископату і Таїнство священнослужіння істотно важливі і фундаментальні, і тому є обов'язковими елементами самого існування Церкви. Православна Церква за її внутрішнім переконанням і знанням має особливе та виняткове місце у розділеному християнському світі, як носій та свідок традиції древньої неподіленої Церкви, з якої походять усі існуючі деномінації шляхом скорочення та відділення. З православної точки зору наявне екуменічне зусилля можна характеризувати, як «екуменізм у просторі», спрямований на угоду між різними деномінаціями, що існують зараз. З православної точки зору це зусилля неповне і недостатнє. Можна знайти загальні основи в існуючих деномінаціях у минулому, в спільній їх історії, в спільній древній та апостольській традиції, з якої вони вийшли, і потрібно їх шукати. Цей вид екуменічного зусилля можна назвати «екуменізмом у часі»... Не планується статичне відновлення старих форм, але радше динамічне відновлювання вічної суті, яка тільки і може забезпечити істинну згоду «усіх віків»... Мета екуменічного зусилля, згідно з православним розумінням, полягає у відновленні християнського розуму, апостольського Передання, повноти християнського бачення та віри у згоді з усіма віками».

Десятиліття, що минули після вступу Руської Православної Церкви у Всесвітню Раду Церков, ― це роки напруженого діалогу. Участь у ВРЦ виявилася важким завданням, що вимагало застосування сил найкращих богословів Церкви. Православний оптимізм раннього періоду екуменічного руху, пов'язаний з надією на швидке та істотне зближення з інославними, виявився передчасним: надто глибокими виявилися відмінності, надзвичайно важким виявилося завдання побудування нової мови. Однак незважаючи на ці труднощі, роки копіткої роботи принесли свої плоди. Так, результатами православного свідчення у ВРЦ є новий Базис ВРЦ; Заява в Нью-Делі про єдність і Торонтська декларація; Лімські документи ВРЦ про Хрещення, Євхаристію та Священство. Безперечним успіхом для православного свідчення у ВРЦ є Всесвітня Конференція «Віра і Церковний Устрій» у 1993 р. в Сантьяґо (Іспанія) з її рішеннями про необхідність зосередитися на питаннях еклезіології, сповідування апостольської віри, на обов'язковості для всіх Нікео-Цареградського символу віри (без філіокве), на єдності в розумінні Апостольського Передання та Апостольського преємства, на питаннях про авторитет Церкви, першість в служінні єдності, на необхідності засудження прозелітизму.

Впродовж багатьох років діалогу з екуменічним рухом православні підкреслюють пріоритетність роботи з відновлення єдності у вірі, устрої та принципах духовного життя Церкви порівняно зі співпрацею в практичних справах, т. з. «горизонталізмом». З цим пов'язана особлива увага, яку православні приділяють своїй участі в комісії ВРЦ «Віра та устрій». Комісія «Віра та устрій» є інституційним і певною мірою автономним продовженням в рамках ВРЦ однойменного руху, що існує з 1910 р., одним з найважливіших напрямків в екуменічному русі разом з рухами «Життя і праця» та міжнародною місіонерською радою. Діяльність «Віри та устрою», на відміну від інших напрямків в екуменічному русі, і в цьому її особлива цінність та значення для православного свідчення, початково була спрямована на здійснення багатостороннього богословського діалогу. Саме в рамках напрямку «Віра та устрій» православні учасники змогли донести до своїх партнерів з богословського діалогу кафолічне бачення тем, які обговорювалися: Церкви та її єдності, розуміння таїнств хрещення, євхаристії і висвяченого священства, Писання та Передання, ролі і значення Символів віри, впливу т. з. «небогословських» чинників на проблему християнського розділення та єдності. Богословський діалог у рамках «Віри та устрою» є більш широким та представницьким завдяки членству Римсько-Католицької Церкви, яка не є членом ВРЦ. З огляду на особливе значення комісії «Віра та устрій» для православного свідчення, а також внаслідок історичної та структурної автономності комісії від ВРЦ слід вважати можливим збереження участі Руської Православної Церкви в ній навіть в разі зміни статусу своєї участі у Всесвітній Раді Церков.

З самого початку участі в діалозі з екуменічним рухом православні богослови зіткнулися з неминучою двозначністю використання в діалозі мови та термінології, що відбивало прагнення інославних учасників досягти доктринального компромісу: «Як неодноразово підкреслювалося під час переговорів, що відбулися, в питаннях віри і релігійної свідомості в Православній Церкві недоречним є жодний компроміс, і не можна обґрунтовувати одними й тими ж словами два розуміння, два різні уявлення та пояснення загальноприйнятих формулювань. І православні не можуть сподіватися, що єдність, заснована на таких двозначних формулюваннях, не буде довготривалою... Православна Церква вважає, що будь-який союз повинен ґрунтуватися на загальній вірі... Жодної практичної цінності, наприклад, немає згода про необхідність таїнств в Церкві, якщо є докорінні суперечності серед Церков стосовно їхнього числа, їхнього сенсу і взагалі суті кожного з них, їхньої дії та результатів... Внаслідок всього цього ми не можемо прийняти ідею возз'єднання, що обмежується лише загальними незначними елементами, тому що, згідно з вченням Православної Церкви, там, де немає спільності віри, не може бути спілкування в таїнствах. Ми навіть не можемо застосувати тут принцип ікономії, який діє в інших випадках і який часто застосовувала Православна Церква щодо тих, хто навертався до неї». (Заява православних учасників на Першій Всесвітній конференції «Віра та церковний устрій», Лозанна, 1927).

Участь православних у Всесвітній Раді Церков ніколи не була легкою. Століття християнського розділення, життя західного християнства у відриві від Православної Повноти привели до плачевних наслідків. Перш за все виявилася втраченою спільна мова, загальна система значення понять, спільний простір дискурсу. Навіть використання біблійної мови в екуменічному діалозі виявилося двозначним та штучним. Формально кажучи, богослови можуть спілкуватися однією мовою, але навіть використовуючи одні й ті ж поняття вони по суті виражають різний духовний досвід своїх традицій. Саме ця глибока, коренева відмінність духовного досвіду Православ'я і робить Свідчення надзвичайно складним завданням. За роки участі православних в екуменічному русі стало зрозумілим, що Православне свідчення зможе бути успішним лише на основі послідовної, обґрунтованої критики передумов, змісту, етосу, культурно-історичного та соціального контексту і самих духовних засад інослав'я. Для цього потрібне більш чітке розуміння самої протестантської проблематики, вивчення богословських та духовних засад. Стало зрозумілим також і те, що вся проблематика діалогу з інослав'ям, її внутрішня динаміка вимагає у відповідь не готові і застиглі схеми, а постійне і творче осмислення власної традиції. Стало зрозумілим, що участь в екуменічному русі дає потужний стимул розвитку православної богословської думки, саме як відповіді на запитання інослав'я. Знову з усією актуальністю проступила думка про те, що Євангеліє, Передання Церкви, догматичне вчення повинні щоразу немов наново втілюватися в новому культурно-історичному контексті. Екуменічні діалоги виявили дивну закономірність: вступ у дискусію з інослав'ям із, здавалося б, далеких від святоотцівських проблем сучасності і тем, що турбують інославних, з неминучістю вимагає від православних богословів все більшого вростання у святоотцівську традицію та думку. Здатність до діалогу з інослав'ям обумовлюється мірою творчої вкоріненості у своїй власній традиції.

Руська Православна Церква впродовж всіх років своєї участі у Всесвітній Раді Церков займає позицію конструктивної критики щодо ВРЦ. Це пов'язано з історично обумовленими особливостями структури Всесвітньої Ради Церков. Із самого початку у ВРЦ домінувала протестантська стихія. Православні, беручи участь в роботі ВРЦ, розуміли, що вони змушені будуть нести Свідчення в складних умовах, коли сама можливість обговорення тієї чи іншої теми визначається в результаті голосування, при якому вони можуть виявитися в меншості. Не йдеться про те, що така процедура могла щось нав'язати православним ― рішення, що приймаються у ВРЦ не мають жодного обов'язкового значення для членів ВРЦ. Але тематика дискусії у Всесвітній Раді Церков значною мірою визначалася і визначається досі саме протестантською більшістю. Зрозуміло, православні і в цих умовах вільно та відкрито розкривали свою думку відповідно до Передання Церкви, але ця думка часто виявлялася «реакцією», «особливою позицією» щодо думки інославної більшості. Всесвітня Рада Церков виявилася унікальною трибуною, справжнім всесвітнім форумом, на якому православні мають можливість представляти інославним Віру Церкви. І цей факт не може бути знецінений усіма тими труднощами, з якими православним доводиться стикатися у Всесвітній Раді Церков.

Через існуючу структуру ВРЦ православні часом змушені обговорювати у Всесвітній Раді Церков проблеми, що нав'язуються їм для обговорення. Одночасно питання, що реально турбують Православні Церкви, залишаються поза увагою ВРЦ. Тим самим ставиться серйозна перешкода для несення православного свідчення в Раді. Православні, просто внаслідок своєї структурну меншості, не можуть вплинути на формування тематики ВРЦ. В рамках сучасної структури ВРЦ православні змушені нести повноту відповідальності за той порядок денний і за ті рішення, які приймаються у ВРЦ і які часом виявляються неприйнятними для православного віровчення і традиції. Ця обставина призводить до того, що членство з таким рівнем зобов'язань викликає різку критику з боку духовенства та мирян окремих Православних Церков.

На порядку денному ВРЦ з часом почали з'являтися такі теми, які виявилися абсолютно неприйнятними для Православного Передання. Настав час цілком правомірно говорити про наростаючу кризу ВРЦ, пов'язану, у свою чергу, з кризою значного числа протестантських деномінацій ― членів ВРЦ і кризою екуменічного руху в цілому. Завдання, декларовані ВРЦ, вступають сьогодні у повну суперечність з практикою: дедалі очевиднішим стає розрив зближеної на ґрунті лібералізації протестантської більшості та православної меншості. В результаті можливим є такий розвиток в протестантських церквах і у Всесвітній Раді Церков, з яким православні вже не зможуть погодитися ні з еклезіологічних, ні з догматичних, ні з моральних міркувань.

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 1997 р. розглянув ситуацію щодо членства Руської Православної Церкви у Всесвітній Раді Церков і питання пов'язаних з цим проблем у зв'язку з посиленням негативних тенденцій в Раді. Для вирішення питання про участь або неучасть Руської Православної Церкви у ВРЦ Освященний Архієрейський Собор ухвалив рішення провести всеправославне обговорення цієї проблеми. У визначенні Собору говориться: «За результатами всеправославного рішення мати судження на Архієрейському Соборі про участь або неучасть представників Руської Православної Церкви в двосторонніх і багатосторонніх міжконфесійних богословських діалогах, а також у роботі ВРЦ та інших міжнародних християнських організацій. Наразі ж продовжити участь представників Руської Православної Церкви в роботі міжнародних християнських організацій, підкреслюючи особливе значення для сьогодення православного свідчення у розділеному гріхами християнському світі».

Скликана за ініціативою Руської Православної Церкви і Сербської Православної Церкви Всеправославна Нарада в Салоніках (29.04-1.05.1998) дійшла висновку, що сучасна структура ВРЦ неприпустима для православних і продовження їхньої участі в Раді можливе лише за умови «радикальної реформи» Всесвітньої Ради Церков. У зв'язку з цією заявою на VIII Асамблеї ВРЦ було прийнято рішення про створення Спеціальної комісії Всесвітньої Ради Церков із взаємин з православними. До мандату цієї комісії входить розгляд всього комплексу питань і проблем православної участі у ВРЦ та пропонування можливих варіантів реформування Ради. Відповідно до рішення всеправославної зустрічі в Салоніках на час роботи цієї комісії Руська Православна Церква бере участь в роботі ВРЦ з «обмеженим мандатом». Таким чином теперішній період в стосунках Руської Православної Церкви зі Всесвітньою Радою Церков, коли обговорюється нова модель ВРЦ і способи її трансформації ― перехідний. На цьому етапі переходу до нової моделі ВРЦ Руська Православна Церква повинна використовувати всі наявні в її розпорядженні інструменти присутності у ВРЦ для якомога ширшого розповсюдження серед церков-членів своєї позиції з питань, що викликають критику з боку православних.

Православні ставляться досить відповідально до своєї участі у ВРЦ і саме тому попереджають: нинішній розвиток ВРЦ йде в небезпечному та неналежному напрямку. Вони констатують кризу Всесвітньої Ради Церков і закликають до перегляду всього сучасного етосу, принципів ВРЦ. Тому радикальне реформування ВРЦ повинно передбачати не зміну «форми» при незмінності змісту, не «реформування», а зміну саме суті ВРЦ. Будь-який новий крок у напрямку посилення протестантської еклезіології у ВРЦ буде духовним самогубством ВРЦ. Православні, вимагаючи «реформування» ВРЦ, наполягають на тому, щоб у ВРЦ була можливість вагомого православного свідчення про істину Церкви, про принципи єдності. Якщо немає можливості для такого свідчення, якщо діяльність ВРЦ все далі відходить від первинних цілей екуменічного руху ― прагнення до відновлення християнської єдності ― тоді ВРЦ втрачає свою духовну цінність. ВРЦ ― динамічне явище, в якому можливе «посилення» і «послаблення» елементів кафолічності. Зараз у ВРЦ у наявності прагнення задовольнитися «неповною кінонією», стабілізувати існуюче розділення як нормальне, зі слабкою міру спілкування, зафіксувати наявний статус «спільності» в концепціях «неповного (зростаючого) спілкування», «примиренного різноманіття». Сьогоднішній екуменічний рух знаходиться у стані кризи. Причина цього ― в послабленні прагнення до єдності, послабленні готовності і волі до «навернення», до кафолічного оновлення. Саме це насамперед змушує Руську Православну Церкву переглянути своє ставлення до Всесвітньої Ради Церков. Негативні тенденції у ВРЦ призводять до того, що Руська Православна Церква постає перед необхідністю бути готовою до зміни свого статусу в стосунках із ВРЦ. Втім, таке рішення повинно бути ухваленим лише тоді, коли повністю буде вичерпано усі засоби зміни характеру ВРЦ.